22 Жовтня, 2021
Батьки зустріли нас досить насторожено, але не показували вигляду. Тільки мама, ледве стримуючи сльози, прошепотіла: «Донечко, ти його справді любиш?»

Батьки зустріли нас досить насторожено, але не показували вигляду. Тільки мама, ледве стримуючи сльози, прошепотіла: «Донечко, ти його справді любиш?»

Не знаю, чи можна назвати зустріч з моїм першим чоловіком курортним романом.

Було мені в ту пору вже двадцять два, але я залишалася наївною дівчинкою, яка тільки що вирвалася з-під маминого крила. Вперше, завдяки студентській практиці, я опинилася одна в незнайомому містечку і через це відчувала себе дорослою і абсолютно незалежною.

Петро не здався мені ні розумним, ні красивим, ні добрим. Він, ледве закінчив вісім класів, більше мовчав, а якщо й говорив, то не в тему і я зразу ж ніяковіла. А ці його короткі ноги, засмальцьовані сорочки, нерозчесане жирне волосся…

Чому я почала зустрічатися з ним і навіть вирішила, що закохана в нього?

Адже в той час у мене на прикметі були ще двоє шанувальників, обидва чекали вдома мого повернення. А Петро… Тільки зараз, розібравшись в усьому остаточно, я зрозуміла причину всього того, що трапилося зі мною.

Ми були знайомі лише чотири дні і, їдучи, я з легким серцем дала йому свою адресу, вважаючи, що на цьому пригода закінчилася. Але все обернулося зовсім інакше.

Спочатку прийшов один лист, який ряснів граматичними помилками, але ніжними зізнаннями, потім другий… Я чудово розуміла, що це не мій герой — нас нічого не пов’язувало, окрім лірики і спогадів про літо.

І все ж, коли через рік Петро запропонував мені приїхати, я взяла відпустку і знову опинилася у нього. І це було моєю помилкою.

З Петром було нудно і якось надто вже буденно. Але його мама…

Вона привітно посміхалася і ніжним голосом цікавилася, чи добре мені відпочивається, але різкий погляд її чорних очей з-під незвично зав’язаної хустки лякав і бентежив мене. Звідки мені було знати, що моя майбутня свекруха — жінка непроста, знає безліч замовлянь і, за чутками, не гребує темними справами. І що захотілося їй одружити свого синочка, на якого наречені не дуже й зазіхали. А тут такий варіант! Вона не відходила від мене ні на хвилину…

Що сталося потім, я мало пам’ятаю, усе було як уві сні. Досі не розумію, як Петрові вдалося умовити мене прийняти його пропозицію руки і серця.

«Не роби цього, не роби!». — шепотів мені внутрішній голос, але я, яка до цього моменту і не думала про життя з цим хлопцем, слухняно сказала «так». Та ще й раділа, що моїм обранцем став саме він!

Додому я відправилася не тільки нареченою, а й разом з судженим. Спочатку я була щаслива, будувала плани на майбутнє. Але чим ближче поїзд під’їжджав до рідного міста, тим сумніше ставало у мене на душі.

«Що я наробила, кого я везу!» — гадала я, скоса поглядаючи на свого нареченого. І не знаходила відповіді. Він не здавався мені ні милим, ні гарним, він став тягарем, — людиною, якої я соромилася.

На вокзалі ми просиділи близько години, я ніяк не наважувалася показати батькам майбутнього чоловіка. Можна було зразу ж сказати все і відправити Петра назад. Ну, хіба мало наречених тікають прямо з-під вінця? Але щось мені заважало зробити це. А Петро сидів поруч, не розуміючи мого стану. Чи любив він мене? Мені досі хочеться вірити, що все ж таки любив.

Батьки зустріли нас досить насторожено, але не показували вигляду. Тільки мама, ледве стримуючи сльози, прошепотіла: «Донечко, ти його справді любиш?».

Ех, мамо, як же ж ти не помітила відчайдушної туги в моїх очах! В якусь долю секунди я готова була розповісти тобі про свої сумніви, але ти зітхнула і пішла на кухню. І я промовчала.

Через три місяці, коли вже відбулося весілля, і я трохи оговталася з роллю дружини, свекруха надіслала листа, де скаржилася, що стара, а допомогти нікому.

У свекрухи, крім Петра, було ще вісім дітей і всі жили поруч, але вона кликала саме нас.

Ослухатися я не посміла — дивний лист мав таку ж дивну владу наді мною, немов з конверта виліз всемогутній джин і заволодів моєю свідомістю.

Під’їжджаючи до рідного міста мого нареченого, я відчула, як радість повертається до мене. Я з розчуленням дивилася на чоловіка, і мені знову здавалося, що я його дуже люблю. А попереду було довге і щасливе життя.
Свекруха не здалася мені немічною і старою. Вона зустріла нас на порозі, пильно глянула в мої очі і посміхнулася: «Ну, тепер все буде добре…». І задоволено зітхнула.

Почалося інше життя, сповнене турбот і труднощів — потрібно було звикати до невлаштованості в побуті і вчитися господарювати. Я чекала на дитину, але ця обставина ніким не враховувалося. Величезна рідня вечорами збиралася в саду за столом, а я крутилася між кухнею і домочадцями — варила, подавала… мила. До пізньої ночі валилася з ніг, а вранці чула гарчання свекрухи: «Моркву треба прополоти… гній вивезти…».

Слава богу, в липні у мене був чудовий привід з’їздити додому — починалася сесія, адже я вчилася заочно в університеті і не збиралася кидати навчання, хоча і чоловік, і свекруха в один голос запевняли, що мовляв навіщо заміжній жінці такі нісенітниці. Але я поїхала. І з подивом виявила, що чим далі від’їжджаю від своєї нової батьківщини, тим легше мені стає — ніби з душі зняли камінь.

Цілий місяць щастя, спілкування з подругами, прогулянки улюбленим містом. Боже, яке блаженство спати в затишному ліжечку, а не на скрипучому дивані і митися в душі, а не в кориті! Як же мені не хотілося повертатися назад!

Вже і останній іспит здала, і квитки купила, та все чекала, що мама обійме мене і скаже: «Нікуди ти не поїдеш.» — але і на цей раз ніхто не помітив моїх сліз, моєї туги і незрозумілого стану. І хоч я ще до кінця не розуміла, що за сила змушувала мене повернутися назад, інтуїтивно я майже здогадалася про походження моїх незрозумілих відчуттів.

Півроку до наступної сесії тяглися нудно і сумно, але у мене вже була донька і ніякі страхи не лякали. Тільки засмоктувало це болото, повністю позбавляючи бажання щось змінити або, хоча б, чинити опір. Я перестала вмиватися вранці, ходила в подертому халаті, прибирала через раз. Проте могла годинами сидіти з донькою, співати їй пісні і розмовляючи. Може, на цей раз свекруха і домоглася б того, щоб я залишила інститут, але, мабуть, її сили не до кінця заволоділи мною. А може, вона повірила, що я в її владі, і ослабила свої тенета. Напевно, саме це мене і врятувало.

На початку зими, взявши з собою найнеобхідніше, я поїхала додому. Донечка була зі мною, вона потребувала мене, як потребує матері тримісячне немовля. Якби вона була трохи старшою, свекруха не віддала б її, і заволодівши моєю дитиною прив’язала б мене остаточно.

Вдома нас зустріли з радістю, зразу ж оточили турботою, зібрали друзів, щоб показати внучку. Серед гостей була одна далека родичка, яка і звернула увагу на мій стан. Вона спитала у мами, чи зі мною все гаразд, а потім, відвівши на кухню, влаштувала бесіду з розпитуваннями. І, вислухавши мої сплутані відповіді промовила: «Ой, дівчино… Оце ти попала. Ну нічого, — її очі хитро заблищали, — ми теж не ликом шиті! І також багато чого вміємо».

Я дуже зраділа, що ця жінка, допоможе мені звільнитися: перед сном за її наказом я накреслила навколо ліжка коло, одягла свій хрестик і повісила в спальні ікону. Спала спокійно, як немовля, хоча і бачила дивний сон: ніби я птах і кружляю над дерев’яним будиночком, а на ганку стоїть стара і кличе мене. Але я, махнувши крилом, відлітаю.

Вранці я встала зовсім іншою людиною — в моїй душі не залишилося ні краплини сумніву, я знову стала собою і знала, що не повернуся до чоловіка, якого ніколи не любила.

У хижі лапи мама відпускала мене неохоче і тільки в супроводі батька. Тільки так вона могла бути впевненою, що я не залишуся там. На жаль, мама переоцінила наші сили. Навіть батько піддався магічному впливу свекрухи — усі дні, поки я пакувала речі і бігала по судах, він пив з нею і вів довгі бесіди, відтягуючи наш від’їзд. Якою ж завбачливо була моя мама, залишивши внучку з собою! Лише любов до доньки врятувала мене — я думала про свою дівчинку день і ніч і ніщо не могло перешкодити мені поїхати до неї.

У поїзді я відразу викинула всі гостинці, що дала нам свекруха і зітхнула з полегшенням. Але ще довгі місяці болісна туга іноді здавлювала серце і крізь пелену я немов чула голос: «Вернись…». У такі хвилини, притиснувши до себе донечку, я ходила по кімнаті, голосно співаючи пісні — тільки б заглушити цей містичний поклик. Найбільше я боялася, що не витримаю і все ж таки поїду. Майже рік тривало це, але все ж таки я перемогла. І вже без найменшого тремтіння прочитала лист від свекрухи, в якому вона звинувачувала мене в тому, що я зіпсувала життя її синові.

Я їй відповіла. Навіщо? Хто знає, може, саме цього вона й очікувала?

Лише нещодавно я розповіла дорослій доньці історію свого заміжжя. Вона вислухала мене і зітхнула: «Шкода, що я з нею незнайома. Може, навчила б мене чаклувати…»

Невже влада колишньої свекрухи навіть після її відходу у інший світ така сильна, що підпорядковує собі вже мою дочку? Від гріха подалі я спалила єдину збережену фотографію свекрухи. Двадцять років минуло відтоді, як трапилася вся ця історія. Але я досі здригаюся уві сні.

Фото ілюстративне.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *