7 Грудня, 2021
Подруга, Ірина, запросила мене на чай. А у неї кухонний гарнітур старенький стоїть. Ірина стала жалітися, що заважає: винести його важко і викинути шкода. Рідні обіцяли забрати і вже місяць забирають. Я кажу: – Давай я заберу, мамі своїй віддам. Я найняла машину, завантажили і поїхали. Того ж вечора телефонує подруга, просить, щоб я приїхала, допомогла їй прибрати. Мені було незручно, бо меблі взяла, тому вирішила поїхати. Приїжджаю, а в неї і мама, і чоловік вдома. Я прибрала і зі спокійною душею, що відпрацювала борг, поїхала додому. А вранці знову дзвінок від Ірини. Більше я й знати не хочу цю жінку

Подруга, Ірина, запросила мене на чай. А у неї кухонний гарнітур старенький стоїть. Ірина стала жалітися, що заважає: винести його важко і викинути шкода. Рідні обіцяли забрати і вже місяць забирають. Я кажу: – Давай я заберу, мамі своїй віддам. Я найняла машину, завантажили і поїхали. Того ж вечора телефонує подруга, просить, щоб я приїхала, допомогла їй прибрати. Мені було незручно, бо меблі взяла, тому вирішила поїхати. Приїжджаю, а в неї і мама, і чоловік вдома. Я прибрала і зі спокійною душею, що відпрацювала борг, поїхала додому. А вранці знову дзвінок від Ірини. Більше я й знати не хочу цю жінку

Ми живемо не багато. Мешкаємо в невеличкому містечку. З чоловіком отримуємо мінімалку.

У мене є подруга, Ірина. Вона зараз в декреті, а на днях запросила мене до себе на чай.

Половину передпокою у неї займає старий кухонний гарнітур, точніше його частини. Ірина скаржиться, викинути б, так важко тягнути його, а на смітник шкода. А хтось забрати обіцяв, так уже місяць забирає, ось ходять, спотикаються за нього.

– Давай, – кажу, – я заберу. Раз нікуди подіти. У мами моєї на кухні зовсім старенький диван стоїть. Викинемо його з чоловіком, а цей поставимо.

Подруга аж зраділа. Все, без проблем. Замовляю газель. Спускаємо ці меблі. Дякую всім. Поїхали до мами.

Того ж вечора телефонує мені Ірина, каже, що допомога потрібна. Їй важке не можна піднімати. А генеральне прибирання потрібне, свекруха приїжджає. Просить, щоб я її виручила. Я вирішила Ірині допомогти, бо незручно мені, меблі забрала. Але коли приїхала до подруги, то дуже здивувалася, адже її чоловік та мама були вдома. І ходять так з кімнати в кімнату, поки я прибираю. Дивани відсувала, сміття просто гори. Огризки, папірці. Горщики всякі квіткові, підвіконня відмивала. Подруга начебто поруч весь час була, але то фіранки поправить, то щось розповість. Втомилася я дуже. Місія виконана. Розпрощалися і я поїхала додому зі спокійною душею, адже борг свій віддала.

Вранці знову дзвінок від Ірини. Розмовляти не зрозуміло про що. І явно мнеться подруга, щось сказати хоче мені. Довго щось там говорила, а потім каже:

– А ти гроші за меблі коли віддати зможеш?

А я ж зовсім серйозно думала, що меблі ті безкоштовно вона мені віддала. Викинути ж хочуть.

– І скільки винна? – запитала я її.

– Та хоча б 2 тисячі гривень віддай. Він же, наче, не поганий ще був, великий такий. Колись коштував дорого.

У мене аж настрій пропав. Хоч бери і назад їй його вези. На газель і вантажників, та дорогу до матері, мені стільки й обійшлося. Ось сиджу і думаю, а не пред’явити мені рахунок за норкову жилетку, яку я колись подрузі віддала, коли трішки поправилася і в ню не влазила, адже вона, коли нова була, теж дорого коштувала. За речі, що для дочки її віддавала. А може і ще щось, так і не згадаю. Але я ж просто так давала, від щирої душі, без всяких там рахунків.

Чоловік мій прийде зі зміни, спитаю у нього поради. А може взяти, за ті ж гроші знову газель та й привезти їй назад. Прикро мені дуже. Думала, що знаю людину стільки років, довіряла їй, а виявилося, що зовсім не знала цю жінку.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

error: Content is protected !!