Коли я дивлюсь на дітей, котрі зростають в неблагополучних сім’ях – серце в мене розривається. Адже згадую своє дитинство. Мої батьки завжди пиячили. Наша квартира нагадувала прохідний двір, на кухні увесь час сиділи друзі. А одного разу мене мало не зґвалтував товариш тата. Дивом вдалося втекти.
Під час чергового запою мама мало не вмерла. Потрапила до лікарні. Тоді вона трохи взялась за голову, кілька років не зовсім не пила. Я тоді мала надію, що наше життя зміниться. Але батька фактично не працювали та ми увесь час бідували. Рятувала тітка, котра давала мені одяг від своєї дочки.
Аби втекти з дому, я після дев’ятого класу втупила в технікум в іншому місті. Згодом ще й роботу знайшла. Тоді познайомилась з Леонідом. Щиро покохала його. Ми довго зустрічались. Та він ніколи не знайомив мене зі своїми друзями та рідними. Якось я спитала:
– Чому ти не береш мене із собою на танці? В компанію?
– Не знаю, як тобі сказати. Боюсь, що друзі сміятимуться. Розумієш, ніхто з них не зустрічається з такими бідними.
Він соромився мене. І згодом зізнався, що ніколи не одружиться. Тож ми розійшлися і це було надзвичайно болісно. Пам’ятаю, я кілька років не могла відійти. Закінчила навчання і поїхала до іншого міста. Там зустріла Олега. Йому було 53 роки, старший за моїх батьків. Та він поводився зі мною, наче справжній джентльмен, влаштовував гарні побачення, водив в дорогі ресторани, навіть на море возив. Але не це головне – йому було байдуже з якої я родини. Тож я погодилась з ним побратися.
Подруги мене не розуміли.
– Як ти з ним житимеш? Він же геть старий!
– Хіба це має значення?
Олег не був заможним. Хоча заробляв вище середнього. Був заступником директора на великому виробництві. Ми жили досить добре. Я народила доньку. Та кілька років тому все змінилося. Після пандемії чоловік втратив роботу. А знайти іншу він вже не міг, хто ж візьме пенсіонера.
Тож останні три роки я сама утримую всю нашу сім’ю. А ще своїх батьків. Я працюю на двох роботах шість днів на тиждень. Не давати гроші мамі не можу, адже вони обидвоє з татом постійно хворіють. Ви скажете, що не гріх відвернутися від таких батьків, та я так не можу. Хай там як – вони дали мені життя. Хоча їм постійно мало. Дзвонять і вимагають ще. А я не можу залишитися зовсім без грошей.
Ось і виходить, що у свої 32 роки я доглядаю трьох пенсіонерів і одну дитину. Не уявляю, що мені далі робити. Адже розумію, що довго так не витримаю.
Порадьте, як мені бути? Може варто розлучитися? Але ж хіба ж гарно залишити чоловіка просто того, що він старий?
