Оленка побралась з Михайлом ще шість років тому. Є в них донечка Маринка. Раніше вони жили собі в місті і до нас приїжджали лишень на свята. Я так і не встигла нормально зрозуміти, що він за людина. Доньку влаштовував – і добре.
Та три роки тому все змінилося. Якось донька зателефонувала мені в розпачі:
– Мамо, тут всіх ловлять. Михайла заберуть, шансів нема! Треба його терміново заховати.
– Де ж ти заховаєш?
– Нехай в тебе поживе в селі. Вештатись ніде не буде, то й може врятується.
За тиждень Олена якимось чином привезла чоловіка до мене. Сказала, що приїжджатиме до нього раз на тиждень на вихідні. Адже сама працює, а Маринка в садок ходить.
Я тоді подумала, що може це й не поганий варіант. Зять допомагатиме мені по господарству, все ж я сама, хата валиться. Та як я тоді помилялась. Михайло виявився таким ледачим, яких світ не бачив. Цілісінькими днями лише відпочиває і їсти просить. Ще й вимагає, аби йому пиво приносили.
– Михайле, зроби ремонт на кухні! Я матеріали купила, однаково ж без діла сидиш.
Він наче й починав роботу, але тоді все покидав, не доводячи до пуття. На городі також не допомагав. От нещодавно просила позбирати вишні в садку. Дерева старі, високі, а я не молода. Та він аж кричати почав:
– А що як мене хтось побачить? Прийдуть – заберуть, будуть вам тоді вишні!
– Та хто ж побачить? Тим паче я ж поруч, попередити можу.
Не витримую я вже все це. Нервує мене зять страшенно. Ще й страви почав різні замовляти. Не хоче два дні поспіль борщ їсти. Словом, живе він наче в санаторії, а я – його прислуга. Днями так вже дістав, що подзвонила донечці:
– Забирай його кудись, бо сама військкомів викличу!
– Мамо, ти що?
– А що, може хоч там з нього людину зроблять. Скільки ти так жити хочеш? З нього ж толку зовсім нема?
– Однаково краще, ніж вдовою бути!
Посварилися ми. А я й не знаю, як далі бути. Що б ви з таким зятем робили?
