Чотири роки тому від коронавірусу померла моя мама. Їй тоді виповнилося 63 роки, доволі здорова жінка. Це був важкий удар для всіх нас. Та найбільше страждав тато. Він дуже любив неньку і думав, що доживатиме віку із нею. Так, звісно, є ще я, та в мене своя сім’я, чоловік, діти.
Тато згасав на очах, за рік він постарів на десять. А тоді почалась війна. Я страшенно злякалась, забрала дітей і поїхала до куми в Польщу. Вдома лише чоловік залишився. Та в чужій країні нам було вкрай важко. Особливо не могли пристосуватися діти. Доньці 16, та в неї ні друзів, ні нормального життя. Синові лишень 10, та йому також не просто. Тож ми вирішили повертатися додому.
Наступного ж дня після приїзду я вирушила до тата. До цього просила чоловіка провідувати його час від часу. Та схоже, що він цього не робив. Натомість брехав мені, що все в старого добре.
Щойно я увійшла в татову хату – відчула страшний сморід і дуже злякалася. А тоді побачила довкола жахливий безлад. Потім, тримаючись за стіни, вийшов мій тато. Зовсім худий, шкіра тьмяна, вигляд хворобливий. Здавалось, що йому 80, а не 70. Я міцно обійняла його, а тоді відразу сказала:
– Бери речі, поїдемо до мене!
– Ти що? А зять не проти?
– Ні!
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я й не уявляла, що скаже мій чоловік, та інакше не могла. Це ж мій батько. Ще вчора він був статним гарним чоловіком, котрий з легкістю носив мене на руках, а зараз я б сама могла його підняти. Серце розривалося від болю.
Ми приїхали і я відразу облаштувала татові місце на дивані в кімнаті. Чоловік нічого не розумів.
– Що тут коїться?
– Тато з нами тепер житиме.
– Ти що? У нас місця бракує.
– Скоро донька на навчання поїде. Все добре буде.
Згодом наодинці він влаштував мені скандал.
– Як ти могла зі мною не порадитись? Я не хочу жити зі старим!
– Це мій тато. Згадай, як колись він тобі дав 5 тисяч доларів на цю квартиру. От і май совість, хоч трохи повертай борги.
Ми страшенно посварились. І я не знаю, що буде далі. Та не відступлюсь. Батька не залишу, вірю що з часом ми налагодимо побут і все буде добре. Хоча й не впевнена, чи витримає мій шлюб. Але, з іншого боку, нащо тоді мені такий чоловік?
Як гадаєте, правильно я зробила чи ні?
