Десять років тому мій шлюб розпався. Було все дуже банально. Ми побралися ще зовсім молодими, всього досягли разом, магазин відкрити, ремонти вдома робили. А тоді й донечка народилась. Все було так добре, що аж не вірилось. І лишень коли моїй Ілоні виповнилось 15, Сергій раптом прийшов і зізнався, що має іншу.
Якийсь час ми ще намагалися все налагодити. Та тоді виявилось, що коханка мого чоловіка вагітна. Боротися за щось далі сенсу я не бачила. Ми розлучилися. Квартира, в якій ми жили, дісталась Сергію від бабусі. Виганяти мене він не наважився, та зауважив:
– Коли Ілоні виповниться 18 років, я квартиру перепишу на неї. Але вважай, що вона належить тобі, донька ж тебе не вижене.
Я не сперечалась. Це ж для доньки. Хоча могла б в нього ще й пів нашого магазина забрати. Та вирішила вже залишити все, як є. Відтоді минуло всього 5 років. В Сергія зростає син, а я так і не влаштувала своє життя. Донька навчається в університеті, їй 20, має вже серйозного хлопця. Ми з нею не дуже близькі. Бо коли чоловік пішов, Ілона чомусь вирішила, що це моя провина. А нещодавно прийшла і заявила:
– Мамо, ти маєш переїхати.
– Куди? Чому?
– Ми з Дмитром вирішили жити разом. А жити з батьками – не найкраще рішення для пари.
– І де я житиму?
– Мамо. Ну в тебе ж було достатньо часу. Ти ж завжди знала, що це моя квартира.
Від шоку я не знала, що й казати. Подзвонила Сергієві. Та він відреагував спокійно:
– Ну, послухай, вона має рацію. Ти за 5 років вже могла б щось і вигадати з житлом.
– Ти серйозно? Ти казав, що це й моя квартира!
– Ну, хто ж міг знати, що Ілона так вирішить.
– Я могла в тебе відсудити половину усього майна, та вирішила поступитися, сварок не хотіла.
– Хто ж тобі винен.
Такою приниженою я ще ніколи не почувалась. Тепер не знаю, як бути. Розповіла все подрузі, вона пропонує трохи в себе пожити. Але хіба ж це нормально? Мені однаково доведеться далі щось вирішувати. Що робити? І як після цього всього спілкуватися з донькою?
