Ніколи я не думала, що все в житті так повернеться. Чотири роки тому ми з Назаром побралися, а через пів року після того війна почалась. І я так і не набувшись з коханим – залишилась сама. Чоловіка мобілізували. Точніше, він сам пішов у військкомат, зі мною не порадився, наче не мені його чекати.
– Все буде добре! Ти до мами переїдеш, з нею житимеш!
– Але я не хочу.
– Та хочеш, щоб я там переймався? Мені спокійніше буде, якщо ви разом будете.
Я переїхала, аби лиш коханому легше було. Крім того, подумала, що не варто витрачатись на оренду житла. Та поселення зі свекрухою було моєю найбільшою помилкою. Тамара Олексіївна вирішила, що буде мене контролювати в усьому. Якось я почула, як вона каже синові:
– Не переймайся, я тут пригляну, аби вона не гуляла й дурниці в голову не лізли!
Мені так неприємно було, наче довіри до мене зовсім нема. Та я вирішила не сваритися, все ж не час зараз. Утім ці три роки для мене були, наче страшний сон. Я немов до в’язниці потрапила. Кілька разів хотіла переїхати, вже й речі збирала, та чоловік ображався.
І ось цьогоріч подруга покликала із собою до Туреччини на море.
– Тобі треба хоч трохи відпочити від свекрухи, розвіятися!
Коли я сказала це Назарові – він насторожився:
– Ну, як ти їхатимеш без мене?
– Та там Настя з дітьми, у нас буде суто сімейний відпочинок.
Врешті я його вмовила. Тамара Олексіївна страшенно мене відпускати не хотіла. Наче щось відчувала. Але я кажу чесно, їхала туди просто перезавантажитися. Але вже на третій день я познайомилась з Максом – німцем, який теж відпочивав в нашому готелі. Ми почали спілкуватись. Він – самотній тато з дитиною. Такий добрий і цікавий. Не знаю, як так сталося, але до кінця нашого відпочинку я вирішила, що з Туреччини поїду з ним просто до Німеччини.
Я знала, що про мене говоритимуть. За кілька днів мені дзвонила моя мама:
– Що ти коїш? Назар на війні! Так не можна!
– Мамо, в мене життя одне! І я живу не з чоловіком, а зі свекрухою, набридло вже!
Свекруха також мені дзвонила, та трубку я не брала. Назарові написала, що все так скралося і я не планувала цього всього. Та він відповів, що ніколи мені цього не пробачить. Мені шкода, що все так. Але якби він на війну не пішов – цього б не було. От скажіть, маю я зараз право на це рішення чи ні?
