Я завжди мріяла жити окремо від батьків після заміжжя. Не розуміла тих, хто тулиться в одній хаті зі свекрухами чи іншими родичами. Та доля виявилася непередбачуваною. Мій Павло часто їздив у відрядження, а я важко працювала. Орендувати квартиру нам було непросто. Тоді чоловік запропонував:
– Переїдьмо до діда. Він один живе в трикімнатній квартирі. Місця нам вистачить, та й тобі страшно самій не буде, коли я у відрядженні.
Спочатку я відмовлялася категорично, бо його діда добре знала. Сергій Михайлович людина військова, страшенно сувора, в нього й дихати не зможемо без дозволу. Але іншого виходу не було – довелося погодитися на вмовляння Павла.
Ми переїхали, все було добре. Я намагалася все вдома робити, прибирати, готувати, от тільки насправді нічого не встигала, адже страшенно втомлювалась після роботи. Коли чоловік поїхав, ми з дідом залишились разом. Цього я боялась найбільше.
Вчергове повертаючись з роботи я думала лише про те, що вдома немає, що їсти, і напевно дід через це дуже сердиться, думає, що я погана господиня. Зайшовши в квартиру, я побачила зовсім неочікувану картину. На кухні був накритий стіл — суп, салат і плов. Тут вийшов Сергій Михайлович:
– Ану бігом, мий руки і сідай їсти, бо вистигне!
Ми повечеряли разом і щиро поговорили. Дід розповів, що невимовно щасливий, що нарешті він вдома не сам.
– Ти зрозумій, для мене щастя приготувати для когось! Я все вмію. І ти не маєш перейматися тим, що вдома немає їжі, це не проблема — підемо в кафе, влаштуємо собі свято.
Коли приїхав чоловік, ми з Сергієм Михайловичем були вже найкращі друзі. Він навчив мене готувати справжній узбецький плов, а я наліпила йому вареників. Не розумію, чому раніше так боялась його.
А які стосунки зі свекрами у вас?
