Я людина проста, все життя працювала медсестрою в амбулаторії. Чоловік – вчитель у школі, дуже спокійний і добрий. Грошей багато ми ніколи не мали, але тішились, що живі й здорові. Виростили двох чудових дітей.
Донечка наша Діана теж вирішила стати медиком. Ми ледве її навчання оплатили. А на другому курсі вона вирішила заміж вийти. Хлопець був хороший, тож я не сперечалась. А тоді померла моя свекруха, залишилась квартира, невеличка однокімнатна. То віддали її молодим.
Та я страждала від докорів сумління, адже для сина квартири в мене не було. Хоч тоді він ще навіть школу не закінчив. Чоловік все мене заспокоював.
– Не переймайся, він має навчитись самостійно гроші заробляти.
– Ти що не розумієш – це не справедливо. Згодом він нам згадає!
Тож коли Дмитро привів до нас свою кохану Світлану я відразу зрозуміла – скоро весілля. Син тоді вже навчався в університеті на історичному факультеті. Він в батька пішов, зовсім спокійний. Такі великі гроші не вміють заробляти, я це точно знаю. Тож я зрозуміла – не можу сина образити.
– Я поїду до Італії на два роки, зароблю на квартиру і повернусь!
– Але ж в тебе спина хвора. Куди тобі? – застерігав чоловік.
– Я не можу інакше. Якось буде.
Та було все не просто якось, а дуже складно. Мій фах медсестри дуже допоміг, я легко знайшла роботу і мене цінували. Але доглядала я подружжя літніх італійців. Сеньйора – лежача, паралізована після інсульту, її доводилось підіймати, купати, масажі робити. А сеньйор мав початкову стадію деменції, що ще важче, адже я увесь час мала за ним спостерігати, аби не утнув чогось. Єдиний плюс, що мені гарно платили, враховуючи усі ці складнощі. Та своє здоров’я я там залишила.
Коли поверталась додому сидіти в машині не могла, так спина боліла. Відразу довелось оперувати грижу. Потім ще пів року не могла підіймати більш як кілограм.
Та я купила синові гарну квартиру, ще й гроші дала на ремонт і розкішне весілля. Оскільки до цього вони просто розписалися.
Усі наче були задоволені, хоча “Дякую” мені ніхто не сказав. Та нещодавно сталася ситуація, яка мене дуже засмутила.
Я вирішила запросити молодь до себе на Новий рік. Скучила за всіма. Накрила великий стіл. Приготувала чимало страв на будь-який смак. Два дні на кухні гарувала і це з моєю спиною й тиском. Свято вийшло на славу. Давно ми так не сиділи. Та коли настав час розходитись донька побігла мені допомагати збирати зі столу, мити посуд, а невістка просто пішла дивитись телевізор.
Я дуже здивувалась, як так можна. Хоч би поцікавилась, чи не потрібна допомога. Врешті вона навіть нічого не принесла. Діана ж прийшла з двома салатами й запіканкою. А останньою краплею стало прохання дружини мого сина:
– Ось, я взяла контейнери! Наберіть нам смачненького, не хочу завтра готувати, а у вас стільки залишилось.
Я стояла й не знала, що на це казати. Як можна бути такою нахабною? Шкода, що я цю дівчину раніше не розкусила, не дозволила б синові одружуватись.
– Я можу дати лише солодке! Ви ж нічого не принесли, а я ще хочу дочці сумку зібрати, в неї діти.
Невістка образилась і пішла геть. А син наступного дня зателефонував і насварив мене. Виходить заради такої поваги я дітям квартиру подарувала?
Скажіть, що б ви зробили на моєму місці? Як провчити таку невістку?
