Я народила 4 дітей – старшу донечку Мирославу та молодших синочків Данила, Володю та Степана.
І ми з чоловіком взагалі світу не бачили, постійно працювали на благо дітей. Я вмію добре шити і часто сусіди просили щось підлатати. Комусь сукню викроїла, іншим спідницю чи штори підшила. А Орест на вихідні ремонтував машини та мотоцикли. Він має золоті руки, от раз-раз – і авто вже їде.
Старшу доньку я постійно привчала до праці. Ми жили в селі, тому біля хати було багато роботи. То на городі бурʼяни посипати чи корову подоїти або ж сіно підгорнути.
– Мамо, я гуляти хочу.
– Ти краще посуд помий та свиням буряка натри. А тоді можеш йти з друзями.
Мирослава на мене дуже і дуже сердилася. Казала, що я на неї хочу всю хатню роботу скинути. Ну а як інакше? Старша донька повинна мені допомагати. Врешті-решт, я виховую майбутню господиню, а не якусь там неробу.
Якраз коли Миросі було 15, то я народила молодшого Степана. Ледь ради давала з двома молодшими, а тут ще немовля на руках. Мирося хотіла тоді вступати після 9 класу до міста та вивчитися на дизайнера одягу. А це ж треба платити за коледж, гуртожиток, давати якісь кошти на кишенькові гроші та передавати продукти.
Ну і ми з чоловіком вмовили доньку залишитися з нами:
– Ти моя права рука, помічниця. Тим паче, то і після 11 класу можна кудись вступити.
– Мамо, але ж це моя мрія.
– Тобі власні мрії важливіші за мене та братиків?
Мирослава, на щастя, зосталася в селі. Але через 2 роки нас спіткало горе – не стало мого чоловіка Ореста. Отак просто зранку прокинувся, вийшов на двір та впав. Лікарі сказали, що то були якісь проблеми з тромбом. Але мій Орест ніколи на здоров’я не скаржився, казав, що його можна у космос відправити.
І доньці довелося забути про університет. Після 11 класу одразу поїхала на завод біля села сортувальницею працювати.
Все у нас було добре, давали якось ради з господаркою. Я часто їздила на вихідних до міста і продавала всі продукти. Виторг був чималий, бо я мала багато клієнтури.
Ну і так минуло вже 10 років. Мирося переїхала до міста, там працює в якійсь компанії та орендує квартиру з подругою. Однак, до нас вкрай рідко навідується, навіть не телефонує.
Тиждень тому приїхала на Різдво, 24 ввечері останнім автобусом. Але сиділа така зла, наче змія, ні до кого не говорила:
– Ну що таке? Проблеми на роботі?
– Ні, мамо. Проблема зі мною говорить.
– Що ти маєш на увазі?
– А те і маю на увазі. От подивися на мене. Мені майже під 30, але я ні освіти, ні родини, ні квартири не маю. Працюю за якісь нещасні копійки, орендую маленьку кімнатку на околиці міста. І все через тебе!
– А я в чому винна?
– Та, мамо, ти свята і боса, ні в чому не винна. Я роками тут бігала і допомагала, бо була за старшу. І що, бачиш, як це все боком вилізло? Поки мої однокласниці вже світ об’їздили та дітей народили, я весь час у дівках сиджу.
– То я тобі життя зіпсувала?
– Так. Хто мені не дозволив до коледжу та університету вступити? Через кого я мала на завод шурувати?
Ми так посварилися, що донька аж викликала таксі та поїхала до міста. Вечеряли ми без неї.
Але я щиро досі не розумію, чому Мирослава так на мене сердиться. Я бажала тільки кращого життя для доньки. А вона ще сміє мене звинувачувати у всіх гріхах світу!
Daryna
