В 43 роки я залишився вдівцем. Свою дружину дуже любив, ми прожили разом 20 років і це були найщасливіші часи для мене. Доньку виростили. А тоді просто за місяць все змінилось назавжди. Страшний діагноз, важкі муки. Та я був з нею до останнього.
Після смерті коханої довго оговтатися не міг. Донька тоді вже в іншому місті навчалась, мені було важко. А тоді приблизно через два роки звідкілясь з’явилась Ліда. Вона підійшла до мене просто на вулиці. Розповіла, що також втратила рідну людину, а саме матір, ми розговорились і вперше я не почувався самотнім.
Лише згодом я збагнув, вона казала те, що я хотів чути. Самий не розумію як, але за пів року Ліда переїхала до мене. Донечці це страшенно не сподобалось.
– Ти що, вже маму забув?
– Та зовсім ні, але самому так важко!
– Та подивись на цю Ліду, вона ж тебе використовує.
– Ні, у нас особливий зв’язок, вона мене розуміє!
Ми посварилися з донькою. А тоді Ліда почала мене переконувати в тому, що донька не хоче, аби я був щасливий. Вона так швидко налаштувала мене проти усіх близьких людей. Що я вже нікому не вірив. Через рік ми розписалися, а тоді вона почала наполягати, аби я на неї пів хати переписав. Все скаржилась, що господинею не почувається. Не знаю, що тобі затьмарило мені мізки, але я оформив документи та донечці ні слова не сказав.
Минуло ще пів року і донька про все дізналась. Вона сказала, що знати мене не хоче більше. Я страшенно сумував, почав випивати. А тоді Ліда взяла й просто вигнала мене. коли ж я хотів повернутися, виявилось, що вже й документи якось так переробила, що й прав в мене нема на будинок.
Я жив у знайомих, а одного разу навіть ночував на вокзалі. А тоді вирішив йти до війська. Подумав, що принаймні так матиму дах над головою. Минуло пів року моєї служби і мені зателефонувала донька:
– Татко, мені не потрібна та хата, головне, щоб ти живий повернувся!
Як я плакав. Відтоді ми почали спілкуватися знову. А в Ліди життя надалі склалось не так вже й добре. Виявилось, що вона ще тією аферисткою було. Ще до мене вона когось надурила, якийсь час переховувалась. А зараз її знайшли і судять. Скоро сяде за ґрати! Донька стверджує, що ми ще навіть можемо спробувати будинок повернути. Та я не знаю, чи варто?
Можливо, краще забути все і йти далі?
