Таке горе в моєму житті – ворогові не побажаєш. Пів року тому загинув на війні мій син Артем. Це стало страшною трагедією для мене. Місяць я не могла прийти до тями. Навіть до лікарні потрапила.
Та найбільше мене дивувала поведінка невістки. Настя зовсім не горювала. Навпаки взялась за організацію похорону, влаштувала поминки та господарювала. Врешті я не витримала:
– Бачу, тобі зовсім не сумно! Хоч би вигляд зробила.
– Якщо ще й я голосити буду, то хто все на себе візьме? А про дитину ви подумали?
– Онук ще й не розуміє нічого. Що думати?
– Йому увага потрібна, елементарно – догляд!
Онукові Дмитрику зараз два рочки. Але я вважаю, що його мала сваха б забрати. Вона хоч в селі живе, але нічого. А з приводу невістки, то я завжди відчувала, що вона не кохає мого сина. Після весілля вони до мене переїхали. Так вона ніколи не намагалась йому догодити. Не хотіла готувати його улюблені страви, навіть стверджувала, що він має самотужки прибирати й готувати, оскільки вони обидвоє працюють. Та синові це подобалось. Він захоплювався її характером.
Я часто сварилась з Настею. Вона принципово не робила того, що я казала. Хоча я мала повне право у власній хаті вказувати, як і що має бути. Та найбільше мене вразила її реакція на те, що Артем вирішив йти на війну. Вона зовсім його не зупиняла. Навіть підтримувала. Складалось враження, що вона хоче, аби він на фронті загинув. Як на мене, невістка мала б все зробити, аби сина не мобілізували. Тим паче, що вона щойно народила.
Зараз, коли сина не стало, я вважаю, що Настя має переїхати. Дивно, що вона сама цього не розуміє. Все ж чужа мені людина. Краще я доньку до себе жити покличу, вона хоч мене підтримуватиме. Нещодавно я невістці все це сказала:
– Ти не думала жити окремо?
– Ви що мене виганяєте? З дитиною на руках?
– Та ні, просто, як на мене, тобі час шукати житло. Онук може жити зі мною. Я не проти, забереш потім.
– Ну ви даєте! Зачекали б хоч, коли виплату нам дадуть. Я б сама тоді переїхала. Уявляю, що б Артем сказав?
– Згадала вона про сина? Лиш коли тобі це треба стало! Не треба було його на війну пускати!
Раптом вона заплакала й пішла геть. А за пів години разом з онуком кудись поїхала. Коли ж я їй дзвонила – трубку не брала. Уявляєте, вона мене ще й винною зробила. Може собі ображатись скільки хоче, але яке право має онука забирати? Хіба не розуміє, в неї буде новий чоловік і інші діти. А Дмитрик – усе, що від Артема залишилося.
