Вже рік я не спілкуюсь з ненькою і це мене страшенно засмучує. Та забути її слова не можу.
Усе своє життя я потерпала через те, що мама любила більше молодшу сестру. Каріна в нас зіркою була, вміла увагу привернути, охоче домашні концерти влаштовувала та й в школі була першою красунею. А я була татовою донечкою. Така ж спокійна і замкнена в собі. Ненька завжди казала:
– Нічого ти не досягнеш з таким характером. Сидітимеш без грошей, як твій тато.
Насправді мій батько був хорошою людиною. Він працював, не пив, не гуляв. Та заробляти багато не вмів, ну не така він людина. Коли ж мені було 10, мама його вигнала. А нам навіть бачитися з ним заборонила. Тож слова про схожість з татом були своєрідною образою.
Я мріяла покинути дім, поїхати на навчання. З сестрою також спільну мову не знаходила. Навіть коли ми десь зустрічались в присутності сторонніх, вона вдавала, що ми чужі.
Тож я ні на мить не жалкувала, коли їхала геть. Роки минали. Сестра вийшла заміж і народила трьох дітей. Я ж працювала мало не цілодобово. Та особисте життя якось не складало. Лише один раз мала серйозні стосунки і збиралась заміж. Проте не склалося, в моїй голові завжди лунав голос мами, котра казала, що я ніколи не буду щасливою.
Потім я отримала пропозицію попрацювати в Німеччині. І поїхала. Жила там вісім років і навіть думала залишитись назавжди. Та все ж повернулась. Отримала прекрасну пропозицію – очолити філію компанії в Україні. Я мала достатньо грошей і придбала велику трикімнатну квартиру в новобудові.
З рідними спілкувалась рідко і неохоче. Сестра жила з трьома дітьми і чоловіком в однокімнатній квартирі. Я знала, що їм важко, але не вважала, що маю допомагати. І якось до мене приїхала мама. Вона уважно роздивилась квартиру. А тоді сказала:
– Нащо тобі така велика квартира?
– Матиму дітей, хочу щоб усім місця вистачало.
– Ти? Дітей? Я тебе прошу. Тобі 38 років. Вже пізно, та хлопця в тебе навіть нема.
– Дітей можна і без хлопця завести.
– Не вигадуй. Яка з тебе мама? Віддай квартиру сестрі! Подумай, її діти – це твої найближчі родичі. Можливо, колись ще доглядатимуть тебе!
Почувши це, я відверто розсміялася. А тоді попросила маму піти геть і більше мені не дзвонити. Вона сказала, що я завжди була чужою. Відтоді ми не спілкуємось. Мені прикро. Та я знайшла свого тата і зараз допомагаю йому. Він дуже мене підтримує. А це зараз потрібно, адже я вагітна.
Я вже давно вирішила народити. Одна, без чоловіка. Завагітніла від стороннього хлопця, свідомо, як і хотіла. Я щаслива, що матиму дитину. Хоча шкода, що в неї ніколи не буде адекватної бабусі.
Як гадаєте, варто шукати примирення з мамою?
