Дочка із зятем жили у Харкові у власній квартирі, яку ми з чоловіком допомогли купити. Тарас працював, а Інна з сином у декреті.
Після 24 лютого все різко змінилось. Діти налякані приїхали до нас.
Ми з чоловіком живемо у двокімнатній квартирі в Луцьку, тож кожен мав свій куточок. Дочці із зятем сказали, що комунальні і продукти будемо оплачувати ми, щоб у них був час оговтатись. Та дітки швидко звикли до такого порядку.
Згодом, коли Тарас вийшов на роботу, ми все одно все оплачували і купували. Діти жили у власне задоволення і всі гроші витрачали на хотілки. Навіть онуком більше займалась я, ніж Інна.
Такий порядок речей мене дуже став дратувати і я вирішила поговорити з донькою.
– Інно, ми вас прийняли і хочемо, щоб ви і надалі з нами жили, але ціни зараз високі і ми б не відмовились від допомоги. Та й в побуті ти могла б мені допомагати.
– Ти знаєш скільки сил треба на догляд за дитиною? Я ледве жива, а ти вимагаєш, щоб я мила й прибирала.
Розмова зайшла в нікуди. Інна після цього не говорила зі мною кілька днів, а потім каже:
– Ми з Тарасом підемо в місто погуляємо, а ти пограй з онуком.
Вона не запитала чи я можу, просто сунула мені сина в руки і пішла. Їх не було до ночі. Я готувала і мила посуд з онуком на руках, який дуже капризував.
Життя з донькою і зятем ставало все більш нестерпним. Тарас та Інна поводились нахабно і зухвало. Донька фукала на страви, які я готувала. Зять міг не вимкнути світло чи воду у квартирі. Ми й далі їх забезпечували, а діти нічим не переймались і не допомагали. Я довго терпіла, а тоді сказала все, що думаю:
– Ви б мали совість. Ми для стараємось, а вдячності немає жодної. Тому, діточки, перебирайтесь на орендовану квартиру.
– То ти нас виганяєш? Так доньку з онуком любиш?
– Я люблю вас, але на голову вилізти не дозволю, хоч ви і так вже там сидите. Спробуйте як то, самим жити і за все платити, бо й хліба додому ніколи не купите.
Після тієї розмови діти шукають квартиру і не говорять зі мною. Інна стала окремо готувати для своєї сім’ї. Мені прикро, що так сталось, але про свій вчинок не шкодую. Тільки тепер не знаю як примиритись з дочкою, коли вони переїдуть.
Як вважаєте, я маю рацію? Як би ви зробили?
