Нещодавно мені син подзвонив з проханням:
– Мамо, привези нам продукти, бо геть щось важко!
– А чого я це маю робити? Ви мені не допомагаєте. Приїжджаєте раз на пів року, хоча їхати тут 20 кілометрів. Дружина твоя носом крутить щоразу як бачить мене!
– Не перебільшуй, просто не варто її повчати щоразу.
– А як я продукти вам везу, то й повчати право маю.
Нічого я йому не обіцяла і їхати не хотіла. Так кортіло провчити невістку. Але потім материнське серце почало хвилюватись, все ж там онука і я не витримала, зібрала величезну торбу продуктів і пішла на автостанцію.
Насилу я донесла ту торбу. Ледве спину не зірвала. І ось увійшла, невістка так здивовано на мене подивилась:
– Ой, а що ж ви не сказали, Рома б зустрів.
– Рома так багато працює, ще це б ти на нього скинула.
Тут вибігла онука. Лесі 5 років.
– Привітайся з бабусею! – сказала невістка. Але онука сховалась за маму, а тоді взагалі втекла.
– Не буду, я її не люблю! Вона зла!
Такого я не чекала. Чудово розуміла, що це виховання невістки.
– І ти нічого донечці не скажеш?
– А що казати? Це ж дитина!
– От дитині треба змалку пояснювати. А ти просто не хочеш! Тобто продукти мої береш, а доньку проти мене налаштовуєш.
– Ну, що я маю її примушувати! Дитина ж відчуває все.
– Не треба мені казки розповідати тут. Ти про мене погано говориш, онука чує – і от тобі й результат.
– Забирайте свою торбу, не треба нам нічого! – вигукнула невістка.
Тягнути усі продукти назад я не збиралась. Просто пішла геть. А дорогою синові подзвонила і все розповіла. Та його реакція мене здивувала ще дужче.
– Замість того, щоб сварки влаштовувати, пішла б і погралась з дитиною, може вона б змінила свою думку.
– То так ти матір захищаєш? Все, це остання крапля.
Не розумію я такої позиції. Якби я в дитинстві сказала, що не люблю бабусю – була б страшенно бита. Де повага до старших? Де виховання? Як гадаєте, це нормально?
