17 Жовтня, 2021
Було весілля у Меланки. — Дитино, ти чого прийшла? — запитувала її мама. Хоч і добре було дівчині біля мами чоловіка, та все ж сумувала за рідними. — Йди-но, дитино, додому, — ні, ненька не виганяла. Хвилювалася, чи йде на лад у доньки сімейне життя

Було весілля у Меланки. — Дитино, ти чого прийшла? — запитувала її мама. Хоч і добре було дівчині біля мами чоловіка, та все ж сумувала за рідними. — Йди-но, дитино, додому, — ні, ненька не виганяла. Хвилювалася, чи йде на лад у доньки сімейне життя

Меланка вже давно живе самотньо у хатині на краю села, не встигла оглянутися, як життя пройшло. Був чоловік, діти, господарка, друзі. Тільки старість потрохи усе забирає, і здоров’я теж. Старенька дуже чекала весну, і ось, нарешті, вона знову прийшла. Меланка сиділа на подвір’ї, спостерігаючи за своїм нехитрим господарством, а весняний вітерець лагідно обіймав її натруджені руки.

Добре, що хоч кіт і пес залишилися – все ж є з ким поговорити. На колінах затишно муркотів рудий приблуда — кіт Микита, а старенька кицька Муруська усе не могла вирішити: прогнати цього нахабу чи примоститися на теплій призьбі? Поруч біля будки спав старий собака. Від його спритності мало що залишилось. Щоправда, з приходом весни він наче трохи ожив. Але старість не обманеш. Морда сива, вуха геть голі, погано чує. Біля собаки сиділа чорненька курочка. Вони знаходять спільну мову. Навіть ночують разом у будці. Немов відчувають, що тепер у них один ворог — старість. За матеріалами

І Меланці теж не хочеться думати про старість. Здається, ще так недавно було у неї весілля. Дев’ятого травня. Тоді лише деякі дерева цвіли, у неї було блакитне перкалеве плаття. Вона зовсім юна була. Бувало, прибігала до мами додому. Хоча чоловікова мама (вона ніколи не називала її свекрухою) була до неї дуже добра, та все ж сумувала за рідними.

— Дитино, ти чого прийшла? — запитувала її мама.

Ні, ненька не виганяла. Хвилювалася, чи йде на лад у доньки сімейне життя.

— Та я… — якось невпевнено відповідала, — зайшла до вас…

— Йди-но, дитино, додому…

Час летить невпинно – відтоді збігло 58 літ. Коли вони пролетіли — і не помітила. Чоловіка вже немає, у дітей свої сім’ї. Телефонують. Хтось частіше приїжджає, хтось — раз на кілька років. А їй так хочеться взяти онуків за руку або у візок посадити і просто побавити. Щоб, прийшовши додому, у неї був кимсь зварений борщ чи картопля, щоб її гукнули обідати…

Усе сама, своїми руками. Вони за 80 років стільки роботи переробили у колгоспі і вдома. Здоров’я вже не те, втома бере у полон. А вночі прокидається і думає, думає. Згадає усіх подруг юності, як у поле ходили по траву і в ряднах на плечах приносили додому. На всю зиму потрібно було пристаратись. А скільки городу було! Картоплю треба посадити, і бурячків із морквою, та й на жито місце зоставити.

Але весело було. От, чути, то на одному кутку села заспівали, а там і на іншому. Не те, що нині. А то згадає, як познайомилась із чоловіком. Потім весілля, діти… Усе згадає — адже ніч велика. Немає вже багатьох її подруг. Чи знала, що життя саме так складеться? Не думала вона про це. Ніколи було. Бувало, йде вранці на роботу о 4 годині і так хочеться спати. Здається, під грудочкою лягла б, аби лиш на хвилинку перепочити. Та де? Ой життя, життя…

А зараз хотіла б поспати, та думки все снують та снують у голові, сон відганяють. Над ранок прийде, вона засне, і, можливо, насниться їй щось гарне і приємне, а не те, про що останнім часом думає…

Вранці знову встала. Пішла на город. А ввечері, перед тим як лягати спати, Меланка знову обійде своїх курей, подивиться, щоб не чубились між собою, поговорить із ними. Слухають вони її, притихають. Загляне до поросятка. Обов’язково має бути у нього сухо і підстелено. Аякже. Це ж худоба. Вона не скаже — про неї турбуватись потрібно.

Ось так, дивлячись на собаку з куркою, вона перепочила, щоб знову узятися до роботи. І хоча втома не відпустила, але у дворі потрібно підмести. А скоро людські корови йтимуть додому. Треба прослідкувати, щоб не зайшли у шкоду…

Добре, що хоч цього року весна вдалася. Теплий вітер не вщухав, і здавалось, що це обійми дітей, які всі разом приїхали до неї у гості. Якби так сталося, Меланка б була найщасливішою на всьому білому світі. Але, діти приїжджають лише на свята, бо вони зайняті. Таке життя…

Сергій ДОВГОШЕЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *